Тенґо опанувало глибоке безсилля. Хоча незабаром могло щось статися, він не знав, що саме, й власною волею не міг цього контролювати. Відчуття пропали. Ворушитися він не міг. І тільки прутень, щоправда, не відчуттям, а чимось близьким до ідеї, сповіщав, що Тенґо в лоні Фукаері. Сповіщав, що ерекція повна. «Мабуть, треба скористатися презервативом? — занепокоївся він. — Біда, якщо вона завагітніє». Заміжня подруга щодо цього була надзвичайно строгою. І Тенґо до цього призвичаївся.

Він намагався щосили думати про щось інше, але не зумів. Навколо панував хаос, в якому час, здавалося, спинився. Але ж цього не могло бути. У принципі. Мабуть, час став нерівномірним. Загалом довго протікав з певною швидкістю, а в окремо взятий проміжок, можливо, змінив свій плин. У період такого його локального сповільнення послідовність подій та їхня імовірність не мають жодної вартості.

— Тенґо-кун, — сказала Фукаері. Вона вперше зверталася до нього по імені. — Тенґо-кун, — повторила ще раз, ніби тренувалася вимовляти іноземні слова. «Чого це вона назвала мене по імені?» — здивувався Тенґо. Потім Фукаері, поволі нагнувшись, наблизилася до його обличчя й поцілувала в губи. Напіврозтулені губи розкрилися, і її м'який, з приємним запахом язик проник у його рот, наполегливо шукаючи там закарбований таємничий код — невисловлені слова. Язик Тенґо підсвідомо відповів їй тим же. Так, щойно пробудившись від зимової сплячки й розшукавши по запаху у весняній траві одне одного, жадібно горнуться молоді змії.

Після того Фукаері стиснула ліву руку Тенґо своєю правицею. Міцно, обхопивши всю її своїми пальцями. її маленькі нігті вп'ялися в його долоню. Скінчивши жагучий поцілунок, вона розігнулась і сказала:

— Заплющіть очі.

Тенґо слухняно заплющив обидва ока. І тоді перед ним відкрився дуже глибокий темнуватий простір, який наче доходив до самого центру земної кулі. У цей простір просочувалося світло, схоже на надвечір'я. Приємне, дороге серцю надвечір'я, що настало після довгого-предовгого дня. Було видно, як у цьому світлі плавало безліч дрібних цяток. Можливо, порошинок. Квіткового пилу або чогось іншого. Невдовзі глибокий простір поволі звузився. Світло стало яскравішим, і поступово з напівтемряви проступили навколишні предмети.

І тоді раптом Тенґо незчувся, як опинився в аудиторії початкової школи. В справжній час, у справжньому місці. Справжнім було світло і він, десятирічний підліток. Він справді вдихав тамтешнє повітря, відчував запах лакованої деревини й крейди на ганчірці, якою витирають класну дошку. В аудиторії було тільки їх двоє — він і дівчина. Інших школярів не було видно. Вона цією випадковою нагодою вміло скористалася. А може, давно її очікувала. В усякому разі, простягнувши свою руку, дівчина стискала його ліву руку. її зіниці пильно вдивлялися в його очі.

Йому в роті пересохло. Зникла вся волога. Оскільки ця подія була такою несподіваною, то він не здогадувався, що робити й що казати. Лише стояв, коли дівчина стискала його руку. Потім під поясом він відчув легкий, але глибокий біль, якого досі не зазнавав. Біль з'явився так само, як шум моря, що докотився здалека. І в цю ж мить до його вух долинули реальні звуки. Дитячі крики, що виривалися з відчинених вікон. Удари бити по софтбольному м'ячику. Різкий викрик дівчинки з молодшого класу, яка на щось скаржилася. Звуки старовинної флейти, на якій хтось тренувався виконувати мелодію пісні «Квіти й трави в саду». [15] Це сталося після уроків.

Тенґо хотів стиснути її руку так само, як вона його. Але не мав сили. Видно, рука в неї була набагато сильнішою. Водночас він не міг рухатися так, як хотів. Хтозна-чому не годен був і пальцем ворухнути. Почувався ніби закованим у кайдани.

«Схоже, час зупинився», — подумав Тенґо. Він спокійно дихав і прислухався до власного дихання. Шум моря не стихав. Раптом реальні звуки зникли. А біль під поясом набрав іншої, конкретнішої форми. До нього долучилося особливе оніміння. Як дрібні порошинки, воно перемішалося з гарячою кров'ю і завдяки роботі серця — цього своєрідного ковальського міха — слухняно розійшлося кровоносними судинами по всьому тілу. У грудях утворилося щось схоже на густу хмаринку, яка змінила ритм дихання і посилила серцебиття.

«Напевне, колись пізніше я сам зрозумію зміст і мету цієї події, — подумав Тенґо. — Тому треба якомога точніше й виразніше запам'ятати її». Поки що він — лише десятирічний підліток, який може похвалитися тільки математичними здібностями. Перед його очима нові двері, але він не знає, що його очікує за ними. Він знав, що безсилий, недосвідчений, емоційно неврівноважений і досить боязливий. Та й дівчина не сподівалася на повне розуміння. Вона тільки хотіла донести до Тенґо свої почуття й передала йому пакет у маленькій твердій коробці, обгорнутій чистим папером і міцно зав'язаній стрічкою.

«Цього пакета не треба зараз відкривати, — мовчки давала зрозуміти вона. — Відкриєш, коли настане відповідний час. Зараз досить узяти його».

«Вона вже багато чого знає», —подумав Тенґо. А він — ні, не знає. На цьому новому полі вона захопила ініціативу. Там були нові правила, нові фініші й нова динаміка. Тенґо не мав про це жодного уявлення. А вона знала.

Невдовзі дівчина відпустила його руку й мовчки, не обертаючись, квапливо покинула аудиторію. Тенґо залишився сам-один. Крізь відчинене вікно долинали дитячі голоси.

Наступної миті він відчув, що вивергає сім'я. Бурхливе виверження тривало досить довго. «Де саме я вивергнув?» — думав він розгублено. У шкільній аудиторії після уроків це було недоречно. Просто жах, якби хтось це побачив! Ні, це була не аудиторія. Отямившись, Тенґо збагнув, що вивергнув сім'я у лоно Фукаері. Він цього не хотів робити. Але зупинитись уже не міг. Усе відбувалося в непідвладній йому сфері.

— Не турбуйтесь, — трохи згодом, як завжди, одноманітним голосом сказала Фукаері. — Я не завагітнію. Бо в мене нема місячного.

Розплющивши очі, Тенґо глянув на неї. А вона, все ще сидячи на ньому верхи, дивилася вниз. Перед його очима видніла пара її грудей ідеальної форми, що піднімалися й опускалися в ритм із спокійним регулярним диханням.

«Це була поїздка до котячого міста? — хотів запитати Тенґо. — Власне, де воно?» Він спробував висловити це запитання словами, але м'язи навколо рота не ворушилися.

— Вона була потрібною, — ніби прочитавши його думки, сказала Фукаері. її відповідь була лаконічною. І водночас ніякою. Як завжди.

Тенґо знову заплющив очі. Він поїхав тудий, вивергнувши сім'я, знову повернувся сюди.І еякуляція, і сім'я були справжніми. Якщо Фукаері сказала, що це було потрібне, то, можливо, вона має рацію. Організм задерев'янів і втратив відчуття. А знемога після еякуляції неначе огортала всього його тонкою плівкою.

Фукаері довго сиділа в незмінній позі й, немов комаха, що п'є нектар з квітки, до останку поглинала сім'я Тенґо. Потім, буквально не залишаючи ні краплі, поволі вийняла його прутень і мовчки пішла у ванну кімнату. Тенґо незчувся, як грім стих. Раптово припинилась і злива. Грозові хмари, які вперто нависали над його квартирою, безслідно зникли. Навколо запанувала нереальна тиша. Було тільки чути, як Фукаері купається під душем. Позираючи на стелю, Тенґо чекав, коли до нього повернуться колишні відчуття. Ерекція все ще зберігалася, але, як і слід було сподіватися, прутень начебто ставав м'якішим.

Одна частина душі Тенґо все ще перебувала в аудиторії початкової школи. На його лівій руці залишилося чітке відчуття пальців дівчини. Він не міг підняти її і перевірити, але, напевне, сліди на лівій долоні від її маленьких нігтів почервоніли. У серцебитті ще трохи зберігалися наслідки збудження. Хоча густа хмаринка у грудях і розвіялася, натомість щось зовсім біля серця скаржилося на приємний, глухий біль.

«Аомаме, — подумав Тенґо. — Треба зустрітися з нею. Відшукати. — Цікаво, чому він досі не догадався до такої очевидної речі? Вона ж передала йому цінний пакет. — Чого я викинув його, так і не відкривши?» Він спробував хитнути головою, але все ще не міг. Організм ще не позбувся оніміння.